
Йшов десятирічний Славік по вулиці. Цукерки, портфель, мультики, футбол з друзями, листя під ногами, сонечко, ґави, яких неодмінно треба ловити. Дитинство. Всі ж були дітьми?.. Тільки-но розпався якийсь Союз і прапор не червоний, а синьо-жовтий. Та радіо-брехунець просить депутата Зайця не стрибати по Раді. Але ж наче нічого не змінилось. Мама, тато, дідусь, бабусі - всі десь поруч. Все добре, безпечно, райдужно.
Та раптом маленький пам'ятник, навіть не згадаю, де саме і коли я його побачив: стухаюче дівча в українському віночку і сорочці. "1932-1933". І руками обхопила своє обличчя. Згасає Уляна. Це потім я прозвав той пам'ятник Уляною.
І кожне зернятко дитячого життя,
Що спухло з голоду, тоді й тоді. І кожен день Тоді щодня...Діти вони такі... Підійшов. Потім запитав. Потів ще і ще. Потім документальні фільми. Розповідь бабусі про своїх братиків, яких вона майже не памятає. Це не сталося одразу. Роками. По крихті. По троху усвідомлював й отримував відповіді. Та все почалось саме з того "Жертвам Голодомору. 32-33". І точно памятаю, що я більше ніколи не питав в батьків про те, чому я українець, а не росіянин. Адже нема різниці. Вірніш не було. Для мене. Й до того пам'ятника. Просте, раптове усвідомлення того, що ти українець не лише з-за факту прописки на цій землі. І пояснення вже не потрібні.
У мене Голодомор стався на початку 90-х. Не безпосередньо зі мною, десятирічним школярем, який іноді робив вигляд, що не розуміє українську. Сталося у мене, в мені - саме тоді я дізнався про той Жах. Про той терор. І усвідомив щось. Подія з далекого не мого минулого сталася в моїй свідомості. Догнала. Стала реальнісьтю. І стала моїм минулим. Важко передати свої відчуття, та, напевно, вони ті самі, що були й у Вас. Жах, жаль, біль, не розуміння, розпач... І просто якось скінчилась спільне, велике і могуче. Почалось моє.
Я питав батьків: а чому ви мені не розповідали?
( Read more... )